Це вже було

Блоґ: Ірина Голуб

Це схоже. Мабуть — на тебе.
Це схоже. Це вже було.
Якась навісна потреба
Пірнути у бите скло.

Стрибнути — з моста у воду.
По тому — знести мости.
Нехай обійме свобода,
Коли вже не хочеш ти.

Зайдеш на сторінку вранці
(Акаунт іще не вмер).
І очі на аватарці
Спитають: «Хто я тепер?..»

… А втім, це звичайна втома.
Це звично. Це вже було.
Болюча швидка судома.
Приховане, тихе зло.

Це звично. Це вже потреба
Для мене. А що?.. Ти знав.
Це, знаєш, ще вміти треба:
Так впасти, щоб ти впіймав.

Щоб якось посеред ночі:
Он-лайн. І моє ім'я.
І карі мультяшні очі
Всміхнулись: «Це знову я...»

8 коментарів

Всміхнулись: «Це знову Ти...» )))))))))))))))

хто всміхнувся, а хто й перекривився :)

Чесно, я так по-дитячому радію. Добре, що ти тут )))

… і вірші твої я ОБОЖНЮЮ читати!!!

«Нехай обійме свобода, Коли вже не хочеш ти» — оце хутко біжить у мій цитатник;)

))) а я вважала цю фразу геть такою затертою і банально-наївною ))

Ем… не можу погодитись) Іноді навіть оте банально-наївне є максимально доступним, бо щире… або й максимально близьким)))

Оксана Забужко якось сказала, що першу половину свого життя вона писала вірші, а другу — спостерігала, як вони збуваються.
Сьогодні подивилася відео — «Знищено межу між реальністю і віртуальністю. Коментар Святослава Вишинського», де Святослав каже про випадок, коли людина вмирає в реальному часі, а у віртуальному її профіль продовжує існувати… До рядків:
Зайдеш на сторінку вранці
(Акаунт іще не вмер).
І очі на аватарці
Спитають: «Хто я тепер?..»