нас розсудять нащадки :))) певною мірою я згідна. Детективи Агати Крісті теж не вважали мистецтвом, а зараз це класика. Можливо, ми всі занадто суб’єктивні :)
Тут згадувалося про гейш, які також частково є проститутками. І ключове слово тут — частково. Не треба забувати, що більша частина сучасних повій — не гейші і не куртизанки, яких виховували в 10 разів краще і глибше ніж середньостатистичну аристократку, і не всі вони такі класні психоаналітики. Більша частина з них у власному житті не може розібратися, то що вже казати про інші життя. Це — проблемні підлітки, це — дівчата з неблагополучних сімей, це — жертви насилля. Продовжувати можна нескінченно. Звичайно, є й інші. Але чи варто покладати на них якісь великі надії? У тому числі і щодо фінансової підтримки державного бюджету…
До речі, у Чернівцях вряди-годи таки трапляються контролери ))). Найчастіше (якщо це слово доречно застосовувати у цій ситуації) в 11 чи 12 маршрутах. Не знаю, чим ці маршрути такі особливі… Може, варто пов’язувати із зупинками — Бульвар, Південно-Кільцева… Проблемні райони, як не як…
ок, проблема вибору — завжди проблема. А нікого не хвилює, що тьотя собі за рахунок цього вибору визнання завоювала? І взагалі, поясніть мені соціальне призначення такої от журналістики. Кому потрібні, за великим рахунком, фото вбитих дітей? Тим, хто далеко від війни? подивляться, похитають головою і забудуть. Тим, кому війна близька? Їм і без фоторепортажів смертей вистачає. То для чого це?
Після подій в Ірпіні кількамісячної давності такими словами краще не жартувати. Раптом хтось вирішить, що, приміром, слухати Тартака або читати Андруховича — некультурно…
«Суспільство може або закривати очі на це явище, або створити нормальні умови для жінок, які обрали цей шлях.
«Краще хай загинаються на вулицях і зазнають знущань»!»
Загинатися на вулицях і зазнавати знущань — їх вибір. Можливо, у великій мірі спровокований, але вибір. І навіть ті жінки, які потрапляють у рабство за кордоном, діяли на власний страх і ризик, виїжджаючи у чужу країну. Це як обирати професію. Хочеш бути спеціалістом з виготовлення автомобілів, які їздять виключно на поверхні Марсу — не плач потім, що держава тобі не допомагає. Вони знають, на що йдуть.
приклад з власного дитинства: була у нас книжка «Принц і Жебрак». Серйозне видання, з дрібним шрифтом, малим міжрядковим інтервалом, без картинок, одним словом, книжка не для 6-річної дитини. Але казку цю я дуже любила, тому таки наважилася почати читати. Починала я десь разів 7-8 з перервами у півроку. Доходила до середини — далі опускалися руки.і аж у 10 років сталося чудо — я дочитала цю книжку! Подібна історія з «Білою гвардією» і з багатьма іншими книгами.
Тому, на моє особисте переконання, нудних книжок не буває, буває мало життєвого досвіду і неготовність до сприйняття певних речей.
А романи для розваги справді читаються легко, але практично не затримуються у пам’яті надовго. Більшість з них переплутуються між собою, так що вже й не можеш згадати, де саме читав про ті чи інші події. По-моєму, це не справжнє мистецтво.
Нагадує випадок в одному із західних університетів, де вчитель фізики для підвищення популярності своїх лекцій почав проводити їх, перевдягаючись у відомих науковців. Ньютон, Галілей, Ейнштейн… Лекції проводив від їх імені. Результат — збільшення слухачів більше ніж удвічі. Навіть викладачі приходили слухати ці лекції.
засинаючи у власній слині
я знаходжу в ній відбиток власного світогляду
давай плюватися
щоб краще зрозуміти один одного
(якось так, дослівно не перекажу, бо маю поки що у голові систему «антиспам»...)
… для мене є не зовсім мистецтвом. У відповідь почула розгнівану сентенцію, що через таких, як я, і створюються стереотипи, що моя улюблена перехресна рима — попса, і взагалі, нічого я не розумію, бо справжнє мистецтво — для обраних…
Так от, моя особиста думка, що бути митцем, інтелігенцією зараз все ж таки модно… Особливо серед усього цього рахітного (прости, Господи...) підростаючого покоління з шарфами на шиях і в джинсах-ретузах. Але ж талант на шию не почепиш… Ось так і з’являється основна маса сучасного мистецтва.
Кажу «основна», щоб часом не подумали, ніби я проти альтернативи у всіх її проявах. Альтернатива має бути, але має бути рівносильна класиці.
Не треба створювати міфів. Ніяких. Бо потім будуть приїжджати і ті міфи розвінчувати. І ще й допитуватись «шо ж то ви з себе таке строїте?..»
А коли вже йшла мова про Бойченка, то він тому й не з’являється у соцмережах, бо займається ділом — створенням реального інтелігентного середовища у Чернівцях, а не міфічного. І багато інших також на цьому поприщі працюють — організовують літературні вечори, фотовиставки, кінопокази, запрошують митців, відомих і не дуже.
Тільки там можна поступово перетворити місто на осередок культури і мистецтва, а не просто почепивши на шию «багємний» шарфик і розповівши казку про троянди і Шопена.
Після подій в Ірпіні кількамісячної давності такими словами краще не жартувати. Раптом хтось вирішить, що, приміром, слухати Тартака або читати Андруховича — некультурно…
«Суспільство може або закривати очі на це явище, або створити нормальні умови для жінок, які обрали цей шлях.
«Краще хай загинаються на вулицях і зазнають знущань»!»
Загинатися на вулицях і зазнавати знущань — їх вибір. Можливо, у великій мірі спровокований, але вибір. І навіть ті жінки, які потрапляють у рабство за кордоном, діяли на власний страх і ризик, виїжджаючи у чужу країну. Це як обирати професію. Хочеш бути спеціалістом з виготовлення автомобілів, які їздять виключно на поверхні Марсу — не плач потім, що держава тобі не допомагає. Вони знають, на що йдуть.
Що ж, будемо сподіватися, мене не звинуватять у плагіаті )))
Тому, на моє особисте переконання, нудних книжок не буває, буває мало життєвого досвіду і неготовність до сприйняття певних речей.
А романи для розваги справді читаються легко, але практично не затримуються у пам’яті надовго. Більшість з них переплутуються між собою, так що вже й не можеш згадати, де саме читав про ті чи інші події. По-моєму, це не справжнє мистецтво.
Цікава практика, варто її поширювати.
засинаючи у власній слині
я знаходжу в ній відбиток власного світогляду
давай плюватися
щоб краще зрозуміти один одного
(якось так, дослівно не перекажу, бо маю поки що у голові систему «антиспам»...)
… для мене є не зовсім мистецтвом. У відповідь почула розгнівану сентенцію, що через таких, як я, і створюються стереотипи, що моя улюблена перехресна рима — попса, і взагалі, нічого я не розумію, бо справжнє мистецтво — для обраних…
Так от, моя особиста думка, що бути митцем, інтелігенцією зараз все ж таки модно… Особливо серед усього цього рахітного (прости, Господи...) підростаючого покоління з шарфами на шиях і в джинсах-ретузах. Але ж талант на шию не почепиш… Ось так і з’являється основна маса сучасного мистецтва.
Кажу «основна», щоб часом не подумали, ніби я проти альтернативи у всіх її проявах. Альтернатива має бути, але має бути рівносильна класиці.
А коли вже йшла мова про Бойченка, то він тому й не з’являється у соцмережах, бо займається ділом — створенням реального інтелігентного середовища у Чернівцях, а не міфічного. І багато інших також на цьому поприщі працюють — організовують літературні вечори, фотовиставки, кінопокази, запрошують митців, відомих і не дуже.
Тільки там можна поступово перетворити місто на осередок культури і мистецтва, а не просто почепивши на шию «багємний» шарфик і розповівши казку про троянди і Шопена.